Усю свою позанавчальну активність студентка четвертого курсу медичного факультету Соломія Савчук спрямовує нині на волонтерські проєкти задля допомоги військовим і тим, хто постраждав від війни. Все решта – після перемоги, переконана вона. І водночас твердить, якщо виникне потреба й в її допомозі на фронті, буде щаслива приєднатися. Наразі ж максимально нагромаджує для цього знання та вміння.
– Соломіє, які нові риси ви відкрили у собі, навчаючись в ТНМУ?
– Передусім цілеспрямованість, адже здобуття вищої медичної освіти вимагає великих зусиль і відданості. Самокритика – також важливий інструмент для вдосконалення своєї професійної діяльності. Вміння об’єктивно оцінювати власні дії та постійно розвиватися стало невід’ємною частиною мого підходу до навчання. Витримка – ще одна якість, яку стараюся розвивати, адже медична освіта вимагає стійкості та витримки перед викликами та труднощами.
– Ви – невтомна волонтерка нашого університету. Що спонукає вас до доброчинності?
– Насамперед спонукає розуміння того, що я роблю, для чого та для кого саме. Зізнаюся, завжди є відчуття, ніби докладаюся недостатньо, тож намагаюся дедалі більше працювати в цьому напрямку.
– Коли ви вперше долучилися до доброчинності?
– Ще за часів проведення АТО. Разом із сестрою Софією, з якою ми, до слова, двійнята, почали брати участь у різних доброчинних акціях на підтримку наших військових. Долучалися до волонтерських заходів і під час навчання в коледжі. Коли я навчалася на другому курсі ТНМУ, почалося повномасштабне вторгнення рашистів. Тоді ми із сестрою перебували вдома, та, довго не гадаючи, вже 25 лютого приїхали до Тернополя. Хоча батьки були не в захопленні, казали, що це небезпечно, адже тоді ніхто не знав, як й що буде далі. Почали активно волонтерити як учасниці громадської організації «Сокіл».
– Можливо, якась доброчинна акція залишила у вашому серці особливий слід?
– Це фотосесія на підтримку захисників Маріуполя, яку організували активісти та волонтери ВГО «Сокіл». Ми створили серію світлин, якими хотіли передати той біль, що переживають там і військові, і цивільні. Нам було важливо, щоб наш голос почули та про цю трагедію не забували.
Проводили також різні акції на підтримку полонених з «Азовсталі». Задля зборів коштів для потреб військових організовували фотосесії за донат. Оскільки я періодично підпрацьовую фотографом, то нам це вдавалося легко зробити.
– Долучаєтеся, крім волонтерських, ще до якихось проєктів?
– Наразі я найактивніше долучаюся лише до волонтерських проєктів, бо вважаю, що все інше буде після перемоги. Так чи інакше вся моя позанавчальна діяльність має стосунок до війни. Скажімо, в рамках акції до свята Миколая ще 2022 року ми разом з колегою Назарієм Круликом обрали сім’ю переселенців з двома хлопчиками. Уявіть наші відчуття, коли дізналися, що їхній тато був військовим, загинув у Маріуполі. Коли Назарій мені вже в грудні 2023 року зателефонував з пропозицією знову навідатися до цієї сім’ї, звісно, я приєдналася. Зібрали кошти, закупили подарунки й Святий Миколай знову завітав до них.
І навіть мої освітні проєкти дотичні до війни. Скажімо, разом з друзями-студентами ми проводили лекції для учнів 3-4 класів про ментальне здоров’я. Діти такі чудові! Вони уважно нас слухали, після лекції підходили, обіймали. У такі моменти розумієш, що завдяки цим заходам можна вивчати не лише медицину, а й дитячу психологію, що, ймовірно, у майбутньому допоможе в моїй професії. Спілкуючись зі школярами, дійшла висновку, що діти навіть тут, у тилу, теж відчутно постраждали від війни. Зокрема, вони дуже бояться слова «тривога». Запам’ятався мені один хлопчик. На запитання, які емоції нині відчуває, він відповів, що сум. З’ясувалося, що його тато – військовий, нещодавно приїжджав на кілька днів у відпустку й ось поїхав знову. А дитина дуже сумує, бо розуміє, що тато повернеться додому нескоро…
– Розкажіть про ваш «достудентський» період. Де народилися, навчалися?
– Народилася у селі Піщатинці на Шумщині. Навчалася у двох сільських школах, дев’ятий клас закінчувала в Кременці у Волинському ліцеї імені Нестора Літописця. Вже тоді зрозуміла, що буду медиком. Щоправда, спочатку хотіла стати фармацевтом. У сільській школі стосунки з вчителькою з хімії в мене чомусь не дуже склалися, тож «підтягувала» мене з цього предмета вдома мама. Ні, моя мама не вчителька з хімії, не лікарка, вона –інженерка-технологиня, просто ще зі школи дуже любила та знала хімію й цю любов передала мені. Власне, тому я й гадала пов’язати свій майбутній фах з фармацією. Втім, сталося так, що вступила у Кременецький медичний фаховий коледж, де здобула спеціальність фельдшерки. У процесі навчання я дуже загорілася медициною. Любов’ю до медицини мене запалила моя наставниця Тетяна Ярославівна Бойко, викладачка з внутрішньої медицини. Вірю, що зараз вона мною пишалася б, але, на жаль, у дуже молодому віці померла. Та залишила в моїй душі незгасний слід, завжди підтримувала мене, мотивувала. Дуже добра людина була. Тож коледж дав мені пристрасть до медицини, базу й розуміння того, що я прагну продовжувати навчатися в університеті та хочу бути лікаркою.
– Чому обрали для здобуття вищої освіти саме ТНМУ?
– Обрала Тернопільський національний медичний університет через рішучу підтримку батька. Навіть отримавши спокусливі пропозиції від інших університетів, усе ж прийняла рішення залишитися в Тернополі. До слова, одним з них був Луганський медичний університет, що на той час розташовувався у місті Рубіжне. Я вступала на контрактну форму й у Рубіжному можна було навчатися наполовину дешевше. Але тато рішуче налаштував мене залишитися в Тернополі.
– Рубіжне нині перебуває під російською окупацією. Як добре, що ви зробили саме такий вибір!
– Так. Жодного разу не пошкодувала про це. Мені дуже подобається і освітня база ТНМУ, і сам Тернопіль – з дитинства знайоме місто, компактне та зручне.
– Чи вже визначилися з напрямком?
– Ще не остаточно, але, ймовірно, це буде педіатрія, зокрема неонатологія. Неонатологи – перші лікарі для нас із сестрою, адже ми народилися семимісячними. Тож оберу, мабуть, цей напрямок, але за умови, що ситуація з бойовими діями врегулюється. В іншому випадку буду готова допомагати там, де насамперед будуть потрібні мої знання та вміння лікаря.
– Опираючись на власний досвід, що могли б порадити першокурсникам?
– Раджу молодшим колегам не боятися невдач і вміти відпочивати. А ще знайти собі захоплення, що допоможе відволіктися від негативних думок і зберігати баланс.
– Вам завжди вдається гармонійно поєднувати навчання та активну громадську роботу?
– На жаль, ні. У мене не завжди виникає потреба розставляти пріоритети заздалегідь, аби ефективно виконати завдання. Інколи при цьому доводиться жертвувати сном. Розумію, що це недобре, але наразі так.
– Як рятуєтеся від негативу, в якому ми зараз перебуваємо ледь не постійно?
– Це важко. Щоб уникати негативу в умовах постійного стресу, я намагаюся усвідомлювати, що в нас ще не все так погано. Щоразу, коли відчуваю важкість, коли в мене поганий настрій, згадую тата, який зараз на бойових позиціях, щоб знайти силу в його прикладі.
– Чи змінила ваш світогляд війна?
– Війна дуже багато забрала в мене: друга, який загинув на Донеччині, багатьох знайомих. Але водночас подарувала багато хороших людей, з якими, можливо, якщо б не ці жахливі події, я ніколи не познайомилася б.
Чи кардинально змінила війна мій світогляд? Націоналістичні погляди вже давно зародила в мені наша військово-патріотична організація «Сокіл». Негативно ставлюся до людей, які споживають російський контент, які в Україні розмовляють російською мовою та ходять до російської церкви, які не усвідомлюють того, що зараз такий час, коли потрібно об’єднуватися та робити щось для перемоги. Ніколи не збагну тих, хто стверджує, що мобілізація – це погано, адже усвідомлюю факт, що військових потрібно замінювати, вони втомлюються. Пишаюся тими, хто захищає мене та мій дім. Якщо виникне потреба й у моїй допомозі на фронті, буду щаслива приєднатися. Наразі ж максимально нагромаджую для цього знання та вміння.
– Який ваш улюблений відпочинок? Чим захоплюєтеся?
– Найкращий відпочинок для мене – просто виспатися (усміхається). Щодо захоплення, то ще з коледжу люблю фотографувати. Коли мені подарували професійний фотоапарат, я спочатку знимкувала сестру, подруг, а потім почали надходити й замовлення. Люблю фотографувати людей, особливо дітей, хоча це важко, але мені вдається.
Ще в мене є професійне захоплення: розвиваюся в тактичній медицині, щороку стараюся проходити певні тренінги. Пригадую, до іспиту з фармакології на третьому курсі готувалася на полігоні (усміхається). Це був доволі цікавий досвід. Тактична медицина дуже подобається, особливо люблю спостерігати за людьми, які працюють на фронті, за хлопцями та дівчатами з інтернаціонального медичного легіону, який зараз працює на Донеччині. Цей стабілізаційний пункт підкорив моє серце!
– Якого життєвого правила дотримуєтеся?
– Навчатися відпускати те, на що не маємо впливу, і концентруватися на тому, що можемо змінити. Це стосується і людей, і подій, і негативних емоцій – усього.
– З яким містом та країною пов’язуєте своє майбутнє?
– Моя життєва перспектива тісно пов’язана лише з Україною. Тільки рідна країна визначає мої цілі та вектор моїх зусиль. Не бачу себе за кордоном. Щодо міста, ще не знаю. Важко прогнозувати. Наразі живу в Тернополі, але хтозна, як повернеться.
– Чого прагнете досягти у житті?
– Моє головне прагнення – стати лікаркою та рятувати життя. Вірю, що кожне врятоване мною життя – це найвищий досягнутий успіх.
– За що найбільше вдячні нашому університету?
– Найбільше вдячна нашому університету за безмежні можливості, які він надає, та високоякісну освіту. Велика подяка викладачам, які не лише допомагають мені освоювати предмети, але й надихають своїм досвідом і відданістю.
Мар’яна ЮХНО-ЛУЧКА